У новітній історії України прапор до свого державного статусу пройшов довгий шлях. Вперше на державній установі (міськвиконкомі) поряд з державним червоно-синім прапором було піднято національний 14 березня 1990 року в м.Стрий за резолюцією віче, підписаного декількома членами міськвиконкому. 2 квітня 1990 року вперше в Україні за рішенням сесії Дрогобицької міської ради було піднято національний прапор. А наступного дня, 3 квітня, вперше в Україні, як в обласному центрі, у Львові відбулося підняття синьо-жовтого прапора за рішенням сесії міської ради. 24 липня цього ж року національний прапор, освячений на площі біля Софіївського собору, було встановлено на щоглі поряд з будинком Київської міської Ради.

У Калуському районі Івано-Франківської області вперше був встановлений синьо-жовтий прапор у селі Завій. Відбулося це двадцять років тому, 8 червня 1989 року, на свято Вознесіння.

Одиним з чотирьох відважних юнаків, які взялися за цю справу був нинішній керівник районної організації «Вперед,Україно!» Роман Матіїв.

Як це було?

Роман Матіїв: “На той час у Радянському Союзі тривала перебудова, але, як “революція згори”, не досягла поставлених цілей, натомість, всупереч задуму її ініціаторів, вона стимулювала революційний процес “знизу”. Головним набутком першого етапу демократизації суспільства стала гласність. Першість тримали республіки Прибалтики, Україна була “заповідником застою”. Та ситуація згодом почала змінюватися з першими виступами інтелігенції; письменники виступали з різкою критикою мовної ситуації в республіці, вимагали урядових заходів для розширення вживання української мови. У Києві, Львові з’явилися культурологічні товариства. Почали виникати осередки “неформальних” (непідконтрольних КПРС) об’єднань: історико-просвітницької організації “Меморіал”, Товариства української мови ім. Т. Шевченка, Студентського братства та ін. З’явилися публікації з історичних, політичних, культурних проблем; було порушено мовчання щодо штучного голоду в 1933 році. Люди потягнулися до джерел власної історії, до культурних та духовних надбань попередніх поколінь. Особливо бурхливо розвивалися події у Львові, відбулися перші несанкціоновані мітинги. На них активно виступали щойно звільнені колишні дисиденти — В’ячеслав Чорновіл, брати Горині, подружжя Калинців, Степан Хмара. 26 березня 1989 р. на мітингу у Львові вперше затріпотіло синьо-жовте знамено, а 1 травня колона львів’ян з національними прапорами, прорвавшись через міліцейські кордони, взяла участь у демонстрації. Про всі ці події тодішня преса не писала. Ми дізнавалися новини із передач радіо “Свобода” та “Голос Америки”. Тому і задумали цю ідею з прапором.

Ми певний час готувалися до цієї акції. Крім нас з Володею Перегінцем, до цього були причетні ще Володимир Луцан та Володимир Тимків. Зараз Володимир Луцан проживає в Ризі, а Володимир Тимків — у Києві. Крім В. Тимківа, ми всі були однокласниками, тому довіряли один одному. Інші наші товариші про наш задум не знали. На початку планували вивісити прапори на всіх установах села (сільська рада, клуб, школа, медпункт, магазини), був також задум виготовити маленькі прапорці та поначіпляти їх на електроопори вздовж центральної дороги. Хотілося, щоб був певний ефект від цього. Зрештою, зійшлися на тому, що виготовляємо один прапор та вивішуємо його в такому місці, де його важко було б зняти. Хотілося, щоб він якомога довше висів.

Я в той час працював в Івано-Франківську, там і купив тканину на прапор. Безперечно, що замовляти в продавця зразу тканини синього та жовтого кольору я не наважився. Щоб не було якихось проблем, спочатку купив тканину однієї барви, а прогулявшись якийсь час містом, знову прийшов до універмагу та купив тканину іншого кольору. Продавець мене запам’ятала і тільки посміхнулася. А Володя Перегінець з цих тканин пошив прапор. Правда, ми тоді мали клопіт: не знали, яка барва має бути зверху. Адже в літературі зустрічали термін “жовто-блакитний” (зрозуміло, що в негативному світлі). А в одній із пісень співається про синьо-жовтий прапор. Отож, прапор вирішили вивісити в одну із ночей з суботи на неділю, щоб люди, які будуть зранку йти до церкви, його побачили..

З усіх будівель тільки школа має два поверхи і стрімкий дах. Тому вона найбільше підходила до задуму щодо важкодоступності. Тож далеко за північ ми взялися реалізувати свій план. Про це не знав ніхто, навіть наші рідні. А на Вознесіння в селі був ажіотаж, повідомили керівництво району. Я в той день зранку поїхав на роботу і вже з переказів інших чув, як розвивалися події. Прапор, хоч і був встановлений у важкодоступному місці, але його швидко зняли. Що ж до встановлення, то в селі говорили про те, що це зробили люди з Грабівки, хтось казав, що зі Стрия, хтось думав, що це нащадки тих, хто воював у наших лісах. Ми про людське око чи чиєсь вухо також вели дискусії і робили свої “припущення”...